Новітній час (частина 2)
Нарешті банду повністю було викрито і з’ясовано, що вона складається не лише з слобідських і ревківських злочинців а й із жителів інших сіл: Рокитни, Колінківців, Топорівців, Раранче. Безземелля й злидні примусили румунський уряд подумати про аграрну реформу. І вже в 1922 році румунський парламент затвердив аграрний закон. За цим законом вся земля поміщиків які жили за кордоном вивласнювалась. Цей закон був вигідний для Слободи, бо за законом вся земля слобідського поміщика повинна перейти у власність наших селян тому, що саме слобідський пан жив за кордоном у Відні.
Та не так сталося як гадалося. Отже, наші селяни орали і сіяли, обробляли і збирали, врожай більше на панських землях, як на своїх. Своя земля лежала пустою, і ніхто не боронив орати чи хліб збирати, бо не було кому. Коли закінчилась війна, ніхто з наших селян не чіпав поміщицької землі, бо, обробляючи її чотири роки, він звик до неї, як до своєї власної. Ми вже згадували, що в 1782 році власником землі Раранча, як і Слободзія-Раранча став Стурза. Але з тих причин що Буковина відійшла до Австрії а Стурза за лишився жити в Ясах, в Молдавії, тому він вирішив позбутися всіх земель на Буковині, які були в його власності. Таким чином територія Слободзії-Раранче разом з Раранче і Боянами переходить у власність Штефановича. Під кінець ХІХ століття земля Слободи стала власністю поміщика Фрейндліха, адвоката, який переходить жити у Відень столицю Австрії, а землю здає в оренду. В 1921 році ціна на землю росте. Коли в 1920 році один гектар землі коштував 3000 леїв, то у 1921р. вже коштувала 6000 леїв . Ціна на землю росла через день, через рік і дійшла у 1933 році до 80000 леїв за один гектар. Ціни зросли майже в 25 разів. Аж світова криза в 1933 році збила ціну на землю на половину до 40000 леїв за гектар. Щоб хоч якось поліпшити економічне становище селян, румунський уряд провів 1920 році аграрну реформу.
комітет був і в Чернівцях для Буковини, в обов’зок якого входило затвердити рішення аграрного комітету Бухаресту. Ця справа тягнулася роками. Власником поміщицької землі став вже Реттер, хоча фактично по закону він не мав права купувати у Фрейндліха землю. Та все це роблять гроші. Реттер ще до затвердження рішення аграрного комітету встиг продати понад 100 гекта рів землі по підвищених цінах. В результаті цього у Рейтера аграрний комітет Буковини забирає 154 га землі, а решту залишає за ним. З 154 га 130 га віддають колоністам, а 24 га залишаються для слобідських бідняків. До того було ще добавле но 30 га церковно – попівської землі. Так, що слобідським селянам з вивільнених 472 га до наділення залишилось 54 га. Кожний безземельний отримав 0,50 га, а малоземельний 0,25. Наприкінці можна сміливо сказати, що це не була експропріація, а просто імітація. Шукаючи порятунку від безземелля, злиднів і безробіття, наші селяни стали емігрувати в Канаду і навіть в Південну АмерикуТа деякі з них ставали і в Канаді безробітними. Так, Матейчук Петро, людина завзята до роботи, три роки блукав по Канаді в пошуках роботи. І, не добившись нічого був змушений повернутись на рідну землю. Така сама доля спіткала Макаренка Манолія і Болехівського Дениса.
Румунський уряд з свого боку сприяв цій еміграції. Внаслідок тяжкого економічного становища, а також соціального і національного безправ’я в Слободі в 1928 році виникає підпільна комуністична організація .

Саме в той час він мав можливість дати ефективну допомогу цій справі. Можливість ця полягагала в тому, що саме в той час будувалась примарія і по проханні Гуменюка будівельники щодня жертвували двома годинами на побудову читальні. За короткий час в 1935 році будинок читальні був готовий. На цьому місці тепер побутовий комбінат. Щоб менше підозріння було з боку румунських властей, в цьому будинку було відкрито крамничку на ім’я одного з членів читальні. З відкриттям крамниці було занесено деяку українську літературу, і в спеціальній кімнатці стали сходитись в неділю, а той і в будний день, бажаючі почитати. Нашою читальнею, а особливо будинком , зацікавились румунські власті.
Через два роки в 1937 році коли після лібералів до влади прийшли військові в Слободу прибуває префект в чині полковника, заходить в примарію, викликає зав. Лопащука М. В. і ставить перед ним запитання “ З чийого дозволу посміли ви на громадській толоці побудували будинок, відкрили крамницю, читальню? ”. Відповідь була така: “ Земля площею 0,06 га на якій було побудовано будинок читальні є власністю товариства “ Руська бесіда .” Ділянку ще за часів Австрійської імперії в 1910 році придбали наші селяни, які емігрували в Канаду. В Канаді, зібравши певну суму грошей, купили в громади с. Слободзія – Раранче цю площу, щоб побудувати на цьому місці будинок для читальні. Прізвище їх ми не знаємо, але факт залишається фактом. Купівля на ім’я товариства “ Руської бесіди “ зареєстрована в грун тових книгах боянського суду. Префект цьому не повірив, але щоб дані перевірити він повернув в боянський суд і там в ґрунтових книгах на власні очі побачив, що та ділянка дійсно є власністю товариства “ Руська бесіда “ і префект в такому випадку, не мав права ліквідувати наш будинок. Але на дверях цього будинку з’явилася пломба і наша крамниця як читальня була офіційно закрита. Закриття тривало півроку. За читальню вже ніхто не згадував, та пломба з дверей не зникала. Тоді на зустріч членам читальні пішов директор слобідської школи Кормуш.
Він порадив відкрити “кооператив“. За його рекомендацією в будинку читальні було відкрито “ кооператив “ ім. Мігая Стурдзи. Таким чином знову виникла нагода вести не лише торгівлю, а й підтримувати культурний зв’язок на нашій мові. Боротьба за визволення нашого народу з під румунського ярма продовжувалась.
Слобідська комуністична організація закликала на боротьбу проти румунських властей і розповіла про життя українців на Радянській Україні. Румунський уряд про тягом окупації на Буковині абсолютно нічого не зробив для поліпшення становища трудящих. В Слободі на передодні воз’єднання Північної Буковини із Радянською Україною крім чотирьох шинків, церкви, панського фільварку і школи з кількома класами не було нічого. Навіть медичного обслуговування не існувало. Одинокий дільничий лікар знаходився за 8 кілометрів в Боянах. Щоб лікуватись, потрібно було багато грошей. Сильно дошкуляли нашим селянам важкі податки, якщо хто небудь не мав змоги розрахуватись, продавали їх майно з торгів: вбрання, домашні речі, а часом і худобу. Вічна мрія наших селян здійснилася лише 28 червня 1940 року, коли Червона Армія звільнила Слободу від румунських окупантів. Наші селяни радо вітали радянські війська. Вже з перших днів Радянської Влади в селі створено сільську Раду, на чолі якої став Матейчук Петро, а секретарем - Крокош Ілля. Було створено всі умови для культурного розвитку нашого села. Почала працювати школа на рідній українській мові. Організувався учительський колектив, який складався з тутешньої інтелігенції. Всіх дітей шкільного віку охоплено навчанням. Для дорослих створили гурток по ліквідації неписьменності. Стали працю та кіно, клуб, бібліотека. Радянська влада подбала і про безкоштовну медичну допомогу нашим селянам. І згодом в селі відкрили медичну амбулаторію і акушерський пункт. Медичний персонал, з свого боку вів профілактику проти різних хвороб. Зперших днів радянської влади при сільській Раді були створені різні комісії, в тому числі земельна комісія на чолі з Данилюком Манолієм. В березні 1941 ро ку в Слободі було організовано сільськогосподарську артіль – колгосп ім. Тимошенка.
Коментарі
Дописати коментар